На головну Написати лист



ЛІДЕРСТВО НА ДЕРЖАВНІЙ СЛУЖБІ?!

Санчо Панса може йти
 за мандрівним лицарем,
 але сам ним ніколи не буде.

Дмитро Донцов

Вступ. Регулювання суспільних відносин, що виникають в результаті різноманітної діяльності, є однією з основних функцій держави, що здійснюється в специфічній формі діяльності - державному управлінні.

Ефективність і злагодженість управлінської роботи державних органів та органів місцевого самоврядування, значною мірою визначається саме особою, яка очолює ці органи, наявності чи відсутності у такої особи досвіду, належних фахових знань та вроджених чи набутих лідерських якостей.

Відповідно в сучасних умовах зростає увага до підбору керівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які повинні бути, як зазначає М. Логунова, не просто виконавцями, а управлінцями, яким притаманна компетентність, інформованість, відповідальність, здатність і готовність до творчої, інноваційної діяльності[13].

Загальносвітові тенденції, щодо ключової ролі людського потенціалу у створенні ефективної системи державного управління, знайшли своє вираження у Всесвітній доповіді про стан державного сектору за 2005 р. «Розкриття людського потенціалу задля підвищення ефективності державного сектору», підготовленої Департаментом ООН з економічних та соціальних питань. У доповіді наголошується: «Здатність урядових інституцій домогтися від свого персоналу результативної праці суто в державних інтересах залежить від спроможності, мотивації доброчесності особистостей, які працюють у цих установах, а також від їх лідерських якостей» [4].

У 2010 році було проведено першу Програму розвитку лідерства на базі Школи вищого корпусу державної служби при Головному управлінні державної служби України.  З червня 2009 по листопад 2010 року за підтримки україно-канадського проекту «Реформа управління персоналом на державній службі в Україні» було здійснене вивчення потреб вищого корпусу державної служби у навчанні та розвитку, відповідно до отриманих даних та з урахуванням уроків реалізації Програми у 2010 році було розроблено Програму розвитку лідерства 2011[5].

Сучасні науки про державне управління, політологія, соціальна психологія  та ін. визначають, що і державне управління в цілому, і керівництво, і лідерство - як явища багатогранні та багатозначні. Співвідношення формального керівництва та лідерства на державній службі є питанням надзвичайно цікавим та суперечливим, адже дії керівника на державній службі суворо регламентовані законодавством та службовою ієрархічною драбиною відповідно і лідерство такого керівника мало би бути обмежене цими ж рамками, окрім того призначення на певну посаду не дає автоматичного набуття лідерських якостей.

Відповідно існує потреба в розгляді та уточненні окремих понять, які б прояснили суть проявів лідерства взагалі та особливості цих проявів у системі державної служби зокрема.

Виклад основного матеріалу. Державна посада формально дає керівникові необхідні передумови бути лідером колективу, але автоматично його таким не робить,  хоча сам термін “лідер” (від англ. leader) в перекладі і означає “керівник”, “провідник”, ці поняття тотожними не є. Різниця між поняттями полягає в тому, що «лідер» висувається завжди «знизу - догори», а керівник навпаки, «згори - вниз» [1]. З поняттям «лідер» тісно пов’язане поняття «лідерство» під котрим в загальному розуміють складний механізм взаємодії тих хто проявляє свою спроможність бути лідером та тих на кого цей прояв направлено. Розглядаючи лідерство ми маємо на увазі, в першу чергу, психологічні відносини, які виникають в групі, категорію ж «керівництво» розглядають з погляду організації діяльності групи та керування нею[12]. Борис Паригін вважав, що лідер регулює міжособистісні стосунки в групі, керівник натомість регулює офіційні відносини групи як певної організації. Лідерство виникає стихійно, керівництво - ні, бо воно поставлене в певні рамки та норми, воно стабільніше та надійніше[18]. Американський політолог Роберт Такер також застерігає від автоматичного ототожнення лідерства з перебуванням певних осіб на посадах в державному апараті, він зазначає, що лідерство це щось значно більше ніж прийняття управлінських рішень, це вплив на розум та енергію тих людей, які мають зіграти свою роль в тому чи іншому процесі[13]. Спрямованість діяльності лідера та керівника також різна - керівник зорієнтований на реалізацію завдань групи, а лідер на її внутрішні інтереси.

Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення. Механізм реальної влади спирається або на повноваження, або на авторитет, чи на те й інше разом. Влада керівника заснована на повноваженнях і передбачає обов’язкове підкорення та наявність можливості легітимного примусу. Обсяг повноважень документально закріплений та визначається місцем керівника в ієрархії влади та не залежить від його індивідуальних здібностей. На відміну від повноважень, авторитет дає змогу здійснювати владу без примусу[28].

Отже - найбільш загально - керівник, це індивід, на якого офіційно покладені функції управління і організації в групі, а лідер це наділений найбільш ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив в групі.

Згідно класифікації визначень лідерства запропонованого Р. Стогділлом у праці «Керівництво з лідерства» лідерство позначається, в тому числі й як мистецтво досягнення згоди, коли під час управління досягається максимальне співробітництво за мінімальних розбіжностей та уміння переконувати, коли управління здійснюється за допомогою сили переконання та спонукання, мистецтва знання людської природи[21].

На думку російського вченого-елітолога Г. Ашина  лідерство - це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, в якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою[2].

Серед іншого, лідерство, як зазначає В. Шатун, - це мистецтво впливу на людей, прагнення надихнути їх на те, щоб вони за власним бажанням прагнули досягнути цілей [27], а управління - як слушно зауважує Герберт А. Саймон,- це знання про те, як маніпулювати іншими людьми та як примусити їх зробити те, що вам потрібно [23].

Як бачимо однією з ключових категорій загальних визначень лідерства, є категорія «мистецтво», що передбачає наявність у носія лідерських якостей, певної психічної енергії.

Природа лідерства як такого, досить складна й не піддається однозначній інтерпретації. Важливе місце в розумінні природи феномену лідерства займає психологічна інтерпретація лідерства, в основі якої концепція психоаналізу Зігмунда Фройда.

Основа психоаналізу - теорія фрустрації (що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалізації своїх інтересів), пояснює, як несвідомі сексуальні мотиви (лібідо) з допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в тому числі політичні (владні) бажання і мотиви діяльності.         Фройд вважав, що в основі лідерства є саме пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до створення і, в тому числі, до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо[20]. Треба відзначити, що послідовники Фройда трактують лібідо більш широко - як психічну енергію взагалі

Надзвичайно цікавою для розуміння природи лідерства є концепція запропонована російським вченим-етнологом Л. Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів [8].

Таким чином, можемо констатувати, що домінуючим критерієм вираження суті феномену лідера є прагнення до влади [7].

Важливими для розуміння суті лідерства в групах та в суспільстві в цілому є наукова спадщина італійського політичного мислителя Ніколо Макіавеллі. В своїх роботах «Державець» та «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія» він вперше в площині реального життя визначив природу, функції та технологію лідерства

Російський політолог Рашід Мухаєв виділяє дослідження Макіавеллі в окрему «Доктрину ефективного лідерства Макіавеллі» [16]

В основі лідерства за Макіавеллі, лежить орієнтація на владу. Властивість бажання влади не залежить від особистих достоїнств чи недоліків, вона діє на подобі об’єктивного закону, що не залежить від волі та свідомості людей. Однак успіх у просуванні до вершин влади обумовлений не стільки інтенсивністю орієнтації на владу, скільки наявними засобами, окрім того лідер (правитель в Макіавеллі), який бажає досягнути успіху, повинен узгоджувати свої дії із законами необхідності (долі) та з манерою поведінки підлеглих. Він має враховує психологію людей, знати особливості їх способу мислення, моральні принципи, достоїнства та недоліки [14].

В основі поведінки людей за Макіавеллі, лежить два мотиви - страх і любов. При застосуванні влади краще поєднувати обидва мотиви. Однак, оскільки в реальному житті це майже недосяжно, то він вважав, що правителю краще всіх підданих тримати в страсі, але до певної межі, аби страх не переріс в ненависть. Окрім зазначених мотивів, поведінкою людей також править честолюбство, яке притаманне кожній людині і Макіавеллі рекомендує це враховувати.

Технологія стабільного лідерства за Макіавеллі, полягає в умілому поєднанні засобів заохочення та покарання. Він рекомендує правителям добрі справи розтягувати в часі малими дозами, а негативні стимули застосовувати відразу і в великих дозах. Кожен володіє як вродженими так і набутими якостями, однак від природи людині дається менше, ніж стільки скільки вона отримує, живучи в суспільстві. Прямодушна, хитра та талановита вона буває від народження, але честолюбство, жадібність, марнославство, боягузтво та ін. формуються в процесі соціалізації людини. За словами Макіавеллі, мудрий лідер має поєднувати в собі якості лева (силу та чесність) і лисиці (містифікацію і хитрість) [14].

В цілому доктрина Макіавеллі враховує чотири положення: 1) влада лідера коріниться в підтримці його прихильників; 2) підлеглі (прихильники) мають знати, що вони можуть чекати від свого лідера, і розуміти, що він чекає від них; 3) лідер має мати волю до виживання; 4) лідер завжди взірець мудрості та справедливості для своїх прихильників [16].

Не дивлячись на час свого виникнення, підходи до розуміння суті лідерства запропоновані Макіавеллі є актуальними й у сучасності.

В новітній час категорія «лідерство» отримала більш широкі інтерпретації та нові парадигми. Так, за визначенням Головного управління державної служби України, яке було прийняте в процесі розробки Профілів компетенцій лідерства для керівників на державній службі в Україні, лідерство є сучасною концепцією управління, в тому числі управління змінами, для якої має значення не рівень посади, а ступінь впливовості діяльності особи [22].

Як сказав колишній Начальник Головдержслужби України Тимофій Мотренко: «Лідерство вважається однією з головних управлінських тем. При всіх умовах та ресурсах, що надаються конгломератам, соціумам, об’єднанням, успіху досягають ті, які очолюють «леви»» [15].

Колишній Голова Цивільної служби Республіки Польща Ян Паства у світлі реформування державної служби характеризує лідерство наступним чином:«Незважаючи на те, що концепція лідерства може бути зрозумілою по-різному в різних культурах, це в основному визначається як процес, що складається з серії постійних взаємодій між лідером та іншими. Лідерство також стосується впливу, бо лідери мотивують інших людей робити певні речі, і це має місце у груповому контексті, включаючи багатьох індивідуалів та загальну мету» [19].

Відповідно до класичної типології політичного владарювання Макса Вебера, в якій в якості класифікаційної ознаки використовується знову ж таки поняття «авторитет», котре визначається як «вірогідність того, що накази зустрінуть покірність в певної групи людей», лідерство на державній службі однозначно можна віднести до так званого раціонально-легального типу владарювання (лідерства - В.М.), тобто влада «авторитету» визнається в силу «легальності» та в силу віри в правомірність правового статусу і «компетенції», що основана на раціонально встановлених законах. Вебер називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницької позитивної функції[6]. Однак зрозуміло, що без наявності влади авторитету, одного авторитету влади для лідерства недостатньо. Визнання членами групи за керівником авторитету лідера та добровільне підкорення йому, є однією з основних ознак лідерства такого керівника.

Чи є лідерство на державній службі за своїм впливом лідерством політичним? Чи це лише аполітичний стиль управління та керівництва в групах?

В широкому розумінні цілком очевидна політичність цього явища, оскільки мова йде про владні відносини. З іншого боку інститут державної служби це лише інструмент, що використовується політичною владою для виконання повноважень державних органів і одним з нагальних завдань на шляху реформування державної служби в Україні є розмежування політичних та адміністративних посад.

 Ключовими для відповіді на це запитання, на нашу думку є масштаби застосування (чи можливості застосування) владних повноважень та владного впливу з використанням лідерських якостей керівником-лідером. Якщо масштабом цього застосування є лише мала група чи ряд малих груп регламентованих структурою та штатним розписом, то у вузькому розумінні можна говорити про відносність політичності такого лідерства, якщо ж масштаби такого застосування розповсюджуються не тільки на групу, а й на регіон, сферу діяльності чи сектор державного управління то це буде проявом саме політичного лідерства (в незалежності від того чи відноситься формально посада до політичних посад чи ні).

Іншим моментом є напрямки застосування владних повноважень чи владного впливу керівником-лідером. Якщо таке лідерство буде направлене на малу групу (до середини)  то політичним воно може і не бути, якщо ж владні повноваження та вплив будуть спрямовані назовні то це лідерство буде мати ознаки політичного.

Отже - у вузькому розумінні - лідерство на державній службі можна визначити як один з процесів організації управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом, рушійною силою якого є авторитет керівника-лідера.

Лідерство на державній службі нерозривно пов’язане зі стилем керівництва і проявляється в мистецтві управління та в умінні працювати в команді.

Виходячи з реалій сучасності вважається, що керівник з лідерськими якостями в державному управлінні означає в першу, чергу відмову від примусу у взаємодії керівника і підлеглих. На думку американського вченого Пітера Сенге джерелом лідерства є здатність підтримувати творчу напругу й енергію, що виникає тоді, коли люди говорять правду і передають іншим своє уявлення майбутнього та розуміння теперішнього [25], тобто іншими словами лідерство має бути спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть та наснаження їх необхідною для цього енергією[24].

Якщо в чистому вигляді діяльність керівника в першу чергу, зорієнтована на виконання групою завдання, а діяльність лідера зорієнтована на відносини в групі, то відповідно керівнику-лідеру мають бути притаманні всі загальні якості як лідера - (неформальний авторитет, інтелектуальні здібності, здатність до прийняття ризикованих рішень, спроможність до витримки в стані непевності, нахил до панування над іншими людьми,  інтелігентність, творче мислення, активність, впевненість, наполегливість, вміння передбачати, переконувати, прагнення до успіху, комунікативність тощо) так і керівника - (формальний авторитет, аналітичні здібності, професійні знання, висока загальна культура, розуміння меж законодавства, постійне прагнення до отримання нових знань), саме цей синтез і виділяє лідера з поміж інших керівників і зумовлює його головну функцію - перетворення колективу в єдину монолітну команду, налаштування цієї команди і особистий позитивний вплив на вирішення спільних завдань.

Однозначно, що владні позиції керівника зміцнюються, якщо він, окрім формальних підстав керувати, отримає й визнання своїх підлеглих як лідер завдяки особистим якостям. У підпорядкованому йому колективі складаються стосунки “лідер-послідовник”, які є набагато тіснішими і результативнішими, ніж стосунки “начальник-підлеглий”.

Отже ефективність керівництва групою напряму залежить від лідерського потенціалу керівника та його відповідності умовам  і завданням діяльності групи.

Щодо осіб керівників де такий синтез відсутній можна вести мову лише про культивування лідерства як стилю поведінки серед таких керівників. Має бути чітке розуміння, що ключовою в даному випадку є теза, що: «Лідерами не призначають, і на лідерів не вчаться - лідерами визнають». Адже проявлення лідерських якостей базується не на займаній посаді чи повноваженнях, а на довірі та взаємовідносинах [17].

Щодо категорії «рівень спроможності до лідерства» на державній службі. Розглянемо дану категорію крізь призму окремих сучасних теорій лідерства.

Теорія рис (Ф. Гальтон, К. Бірд, Е. Богардус, Ю. Дженнінгс) пояснює спроможність до лідерства наявністю та домінуванням у того чи іншого індивіда (а в нашому випадку - керівника - В.М.) певних індивідуально-особистісних рис [11]. Хоча тільки наявність набору цих рис та якостей аж ніяк не є самодостатньою, аби спроможність до лідерства переросла у саме лідерство.

Ситуативна теорія лідерства (Р. Стогділл, Т. Хілтон, А. Голдієр та ін.) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від певних соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що є лідером в одній ситуації, зовсім необов’язково буде ним в іншій[11]. Відповідно спроможність до лідерства проявляться в лідерство за наявності певної ситуації, як зазначає А. Дж. Мерфі: ситуація викликає лідера, який повинен стати інструментом вирішення проблеми[13]. Ситуативна теорія не заперечує важливості індивідуальних рис особистості, проте відстоює позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Як казав німецький письменник єврейського походження Ліон Фейхтвангер: влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом [10].

Як компромісний варіант існує особистісно-ситуативна теорія (Г. Герт і С. Мілз). В рамках даної теорії виділяють чотири фактори, які потрібно враховувати при розгляді феномену лідерства: 1) риси і мотиви лідера як людини; 2) постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним; 3)  характеристику ролі лідера; 4)  правові і інституціональні  умови його діяльності[3].

Дана теорія є спробою подолання обмежень та розширення позитивних сторін двох попередніх теорій, оскільки такий складний феномен, яким є лідерство, не може бути пояснений виходячи лише з однієї причини[13].

Отже очевидно, що «рівень спроможності до лідерства» у кожного індивіда (керівника) свій. І категорія ця скоріш за все ірраціональна, ніж раціональна. Чому з декількох індивідів, які мають необхідні для лідерства риси в певній конкретній ситуації лідером стає лише один ?

Григорій Сковорода стверджував, що: «Всі заняття і становища в суспільності добрі, - коли за них беруться по сродності» - він пише - «хто коліщатком, а хто ключиком в годиннику має бути, залежить від природи», тобто від вроджених якостей людини, і всякий повинен пізнати себе, свою природу - каже Сковорода, - «чого вона шукає? Куди веде і як веде, а потім і слідувати за нею… Чи ти є кінь? - Вози їздця! Чи ти віл? - Носи ярем! Чи ти хорт? - Лови зайця! Все добре на своєму місці»[26].

Дмитро Донцов коментуючи думки Сковороди з даного приводу слушно зауважує: «Шельменко у ролі провідника народу, Чічіков у ролі Катона, Халявський у ролі народного трибуна, Хлєстаков у ролі архіпастиря, Андрій Бульба в ролі Гарібальді - це або нісенітниця, або жах. Ні народний вибір, ні школи, ні мандат, ні призначення з високої руки нічого тут не поможуть. Хто взявся за «несродне діло», згубить його, хоч для себе може і зробить добрий ґешефт» [9].

Висновки. За словами того ж таки Дмитра Донцова: «Санчо Панса може йти за мандрівним лицарем, але сам ним ніколи не буде» [9].

І в нашому випадку треба бути свідомим того, що якщо в керівника відповідно немає вроджених чи набутих в процесі довготривалої соціалізації задатків до лідерства, відчуття та розуміння високої власної відповідальності за людей, що знаходяться у підпорядкуванні та доручену справу, то звичайно спеціальним курсом навчання їх можна буде розвинути до певного рівня, однак яка б не була якість такого навчання, якість такого лідерства не може бути високою a priori.

І навпаки, якщо у керівника присутні вроджені лідерські якості то спеціальне навчання може розвинути їх та вивести на новий якісний рівень.

Відповідно існує необхідність створення системи відбору та рекрутування  на керівні посади в державній службі тих кандидатів, які володіють сильними лідерськими якостями, та подальший розвиток системи культивування лідерства на державній службі як однієї з необхідних умов для розвитку професійної державної служби в Україні.

ВІКТОР МІЩИШИН,
Голова правління Подільського регіонального центру політичних та соціальних досліджень

Опубліковано в науково-практичному журналі  «Вісник державної служби України» № 3/2011

Список використаних джерел

 1. Абашкина Е.Б., Косолапова Ю.Н. О теориях лидерства в современной политической психологии // США: Экономика, политика, идеология.- 1993.- № 4.- С. 13.

2. Ашин Г.К. Политическое лидерство: оптимальный стиль//Общественные науки и современность.- 1993.- № 2

3. Беннис У. Почему лидеры не могут руководить //США: Экономика, политика, идеология. 1991. № 5-6

4. Бертуччі Г. Розкриття людського потенціалу задля підвищення ефективності державного сектору: міркування щодо головних висновків Всесвітньої доповіді UNDESA’S 2005 про стан державного сектору / Г. Бертуччі // Демократичний розвиток: вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки. // Матеріали XVIII Міжнародного конгресу з підготовки вищих державних службовців, Україна, Київ, 15-17 червня 2005 р. / Укладач С.В. Соколик.-К.: «К.І.С.», 2005.- С. 141-147.

5. Вивчення потреб у навчанні вищого корпусу державної служби (дослідження проведене у 2010 році), Проект «Реформа управління персоналом на державній службі в Україні», Школа вищого корпусу державної служби, 2010.

6. Вебер М. Избранные произведения. М.: Прогресс, 1990.- 647 с.

7. Головатий М.Ф. Політична психологія. Підручник для вищих навчальних закладів.- К.: МАУП, 2006. 397 с.

8. Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. М. АСТ, 2005.- 512 с.

9. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич: Вид-во «Відродження», 1991.- 342 с.

 10. Кершоу Я. Гітлер: Пер. з англ.- К.: Мегатайп, 2000.- 240 с.

11. Кирилюк Ф.М. Політологія. Навчально-методичний комплекс. Підручник для вищих навчальних закладів.- К.: Центр навчальної літератури, 2005.- 704 с.

12. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство.- Львів, 1995.- 199 с.

13. Логунова М. Соціально-психологічні аспекти управлінської діяльності / М. Лагунова. - К.: Центр сприяння інституціонального розвитку державної служби, 2006.- 196 с.

14. Макиавелли Н. Избранные произведения. Минск: Попури, 1998.- 672 с.

15. Мотренко Т. Вступне слово при відкритті тренінгу на тему: „Стратегічна ідея. Стратегія і її впровадження” Програми розвитку лідерства 2010. Режим доступу: http://www.guds.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=256699&cat_id=34595

16. Мухаев Р.Т. Теория политики.- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005.-333 с.

17. Оуэн Х. Призвание - лидер: Полное руководство по эффективному лидерству / Х. Оуэн. -Днепропетровск: Баланс Бизнес Букс, 2005.- 384 с.

 18. Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории / Б. Д. Парыгин. - М.: Мысль, 1971. - 352 с.

19.  Паства Я. Чому для ефективного врядування потрібен розподіл між політичною та адміністративною сферами? / Я. Паства // Демократичний розвиток: вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки. Матеріали XVIII Міжнародного конгресуз підготовки вищих державних службовців, Україна, Київ, 15-17 червня 2005 р. / УкладачС.В. Соколик.- К.: «К.І.С.», 2005.- С. 11-13.

20. Політична психологія 2003 рік//Психологічні аспекти політичного лідерства, Ю. Бущак, Х. Мартинюк, Н. Петрик, с.81-82

21. Політологічний словник. За ред. Головатого М.Ф., К. : МАУП, 2005.- 792 с.

22. Профілі компетенцій лідерства на державній службі в Україні, Головне управління державної служби України, Канадське бюро міжнародної освіти, квітень 2010 року.

23. Саймон Г., Смитбург Д., Томпсо В. Менеджмент в организациях.- [Пер. с англ.]/ Саймон Г.- М.: Экономика, 1995.- 335 с.

24. Соціальна психологія: Навчальний посібник. За ред. Орбан-Лембрик Л.Е., К.: Академвидав, 2008.- 448 с.

25. Сенге П. Танец перемен: новые проблемы самообучающихся организаций.- [Пер. с англ.]/П. Сенге - М.: ЗАО «Олимп - Бизнес», 2003.- 624 с.

26. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т.- К.: Наукова думка, 1973.- Т. 1.- 532 с.;- Т. 2.- 576 с. 

27. Шатун. В.Т. Основи менеджменту: Навчальний посібник. / В.Т. Шатун - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2006.- 376 с.

28. Шляхтун П. Політологія.- К., Либідь, 2002.- 374 с.

Новини

2015-04-09
Обговорення проекту Закону України щодо розпорядження земельними ділянками.

2015-03-25
“Про землю”

2015-03-17
Законопроекти для повного проведення реформи у сфері децентралізації.

2015-03-16
З Хмельницького розпочався процес обговорення впровадження в життя Закону «Про добровільне об‘єднання територіальних громад».

2015-03-11
Методичне забезпечення формування спроможних територіальних громад.

Опитування

Ваше відношення до купівлі-продажу земель с/г призначення

  • Торгівля землею не припустима. (54.0%, 76 по голосам)
  • Купвля-продаж виключно громадянам України не більше 50 га. на особу. (28.0%, 40 по голосам)
  • Купвля-продаж фізичним та юридичним особам без обмежень. (10.0%, 14 по голосам)
  • Купвля-продаж виключно громадянам України без обмежень. (8.0%, 11 по голосам)

Загалом проголосувало: 141

Загрузка ... Загрузка ...
© 2009 Інститут громадянського суспільства
Україна, м. Київ, 01103 бул. Дружби народів, 22, кім.21
Тел: (+38044) 529-73-94