На головну Написати лист



М. Довбенко. Аграрний шлагбаум (деякі думки щодо політики держави у аграрній сфері із статті: «ЧИ ПОТРАПИМО У СВІТОВУ «ДВАДЦЯТКУ»)?

У передвиборній програмі кандидата в Президенти України В.Ф. Януковича «Україна для людей» перший розділ «Сильна економіка - успішна держава» починався сміливою обіцянкою: «Україна повинна за 10 років увійти у 20 найбільш економічно розвинених країн світу (G20)». Чи має ця інтенція під собою політико-економічне підґрунтя? Чи це чергове передвиборче гасло, а згодом - вказівка перебудованій бюрократичній машині, чи справжній вивірений орієнтир українського майбуття? Спробуємо відповісти на ці запитання й оцінити ризики, що можуть виникнути під час реалізації виголошеної ідеї.

 «Двадцятка» тому і називається світовою, що охоплює дві третини населення планети, виробляє близько 90% світового ВВП, забезпечує 80% зовнішньої торгівлі. Нині її формують члени «великої вісімки» (Великобританія, Італія, Канада, Росія, США, Франція, Німеччина, Японія), Європейський Союз (ЄС) і ще 11 держав (Австралія, Аргентина, Бразилія, Індія, Індонезія, Китай, Корея, Мексика, ПАР, Саудівська Аравія, Туреччина). Деякі з цих країн планують 2011 року виробити найбільші обсяги ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС): США ($14,996 трлн), Китай ($11,292 трлн), Індія ($4,508 трлн), Японія ($4,408 трлн) [2]. Замикають групу світових гігантів ПАР ($552 млрд), Саудівська Аравія ($654 млрд), Аргентина ($666 млрд), Туреччина ($992 млрд).

Здавалося б, достатньо Україні (з прогнозованим за ПКС ВВП у $323 млрд[1]) напружитися в 1,8 разу сильніше, щоб обігнати південноафриканських виробників, і приваблива ідея глави держави стане реальністю. Звичайно, за умови, що впродовж дев’яти років (адже один рік президентства В.Ф. Януковича вже завершився) ми будемо нарощувати здобутки, а ПАР зупиниться на теперішньому рівні. Цьому не ймеш віри, тим паче, що витісняти з «двадцятки» єдиного представника африканського континенту навряд чи хтось захоче. Якби вдалось обігнати якусь європейську державу, тоді наш прорив уже ніхто б не зупинив. Проте все набагато складніше. Майже нездійсненним виглядає прагнення обійти нашу сусідку - Польщу ($751 млрд). Але ж після провідної європейської «шістки» великі амбіції має уряд Іспанії ($1,440 трлн). Щоб її випередити, треба прискорити темпи економічного одужання мінімум у 4,5 разу! Не менших зусиль потрібно докласти, щоб рівень життя громадян України відповідав європейським стандартам. Спробуємо оцінити його, наприклад, за показником ВВП на душу населення: Україна - $7,130, Польща - $19,720, Іспанія - $31,220. Коментарі зайві.

 

ЕКОНОМІЧНА ПЕРСПЕКТИВА У ДЗЕРКАЛІ ЦИФР

У 2011 р. Кабінет Міністрів планує збільшити ВВП на 4,5%, а фахівці Європейського банку реконструкції та розвитку знижують цей прогноз до 4%, експерти лондонського Economist Intelligence Unit говорять про 3,9% ($165 млрд). Відверто кажучи, остання цифра видається найправдивішою на початковій стадії реформ[2]. Водночас мріяти про місце України у «двадцятці» можна, якщо в 2020 р. ВВП становитиме $1,5 трлн, тобто, починаючи з 2012 р., щорічні темпи його приросту мають сягати 18,6%. Погодьтесь, це фантастика.

Чи маємо підстави для такого стрибка? Поміркуймо: Катар, наприклад, другий рік поспіль демонструє темп зростання ВВП у 15,9%; Азербайджан упродовж десяти років щорічно збільшує його на 13,6%; і в Україні протягом 2000-2004 рр. середньорічний ріст економіки становив 8,6% (тоді про реформи ще не йшлося, лише почали наводити порядок). Тобто за справу братися можна. Проте не можемо позбавитися природного песимізму: з одного боку, торік консолідовано роботу всіх гілок влади, з іншого - спровоковано «антиподатковий» майдан; досягнуто спільно з консервативним НБУ В. Стельмаха однозначної інфляції і продовжується кредитний голод; сформовано базу наймасштабніших інвестиційних проектів до 2014 р., але бракує системи стимулювання економіки; нарощено будівництво об’єктів ЄВРО-2012 і набуто неприховану політичну заангажованість у прийнятті кадрових рішень; нафтопровід Одеса-Броди вперше за 10 років запрацював в аверсному режимі - і запроваджено дискримінаційно-корупційний підхід у розподілі квот на зерновому ринку.

Більше того, наші справи у 2010 р. унаочнюють, що таке тупцювання не мобілізує українців, а, навпаки, розслабляє і зневірює. Ми завмерли на ганебному 142 місці щодо умов ведення бізнесу, опустилися з 162 на 164 позицію в рейтингу економічних свобод[3], поділивши останнє місці в Європі разом із Молдовою, з’їхали з 89 на 139 місце у глобальному рейтингу конкурентоспроможності Світового економічного форуму. За зручністю умов ведення підприємницької діяльності нас обігнали Росія, Білорусь, Узбекистан. Дійсно, вітчизняний діловий клімат не сприяє залученню іноземних інвестицій. Частка іноземного капіталу на фондовому ринку нині становить 25-30% проти докризових 70-80%. Навіть поліпшення показників на 12 позицій у рейтингу інвестиційних ризиків Political Risk Atlas (74 місце)[4] не допомогло нам наздогнати жодну європейську країну. Інвестиційні ризики України знизилися завдяки відносній політичній стабільності, підвищенню стресостійкості громадян, невисокому рівневі терористичних загроз. Нерезиденти просто бояться завозити сюди капітал. Приватизація 2010 р. провалилась: обсяг угод становив лише 588 млн грн (9,3% від плану). Іноземці в приватизації участі майже не брали. Регулярно порушуються права польських інвесторів.

Як бачимо, розрахунки, побудовані на об’єктивному аналізі потенціалу країни навряд чи здатні вдихнути в серця українців незбориму віру і прагнення досягти окресленої перспективи. Проте єдності у вибудові необхідної тактики, на жаль, не видно: уряд прогнозує ріст ВВП на 2012 і 2013 рр. у 6,5% [4]. Такий темп, якщо зберегти його до 2020 р., гарантує величину продукту в $574 млрд (у Нідерландів чи Таїланду нині вона більша). З іншого боку, поради помічників Президента також викликають сумніви, наприклад, у точності математичного фактажу. Зокрема, у «Програмі економічних реформ України на 2010-2014 рр.» серед індикаторів успіху передбачено «приріст прямих іноземних інвестицій на $0,5 млрд щорічно, досягнення в 2014 р. загального обсягу залучених в економіку України прямих іноземних інвестицій на рівні $77 млрд; … підвищення рівня продуктивності праці в сільському господарстві щонайменше на 20% до кінця 2014 р.; … підвищення позиції України в міжнародному рейтингу Світового банку «Ведення бізнесу-2012» за простотою ведення бізнесу на 40 позицій, з 142 на 102 місце із 183 країн» [5] тощо.

Навіть без калькулятора видно: а) з такою організацією й до кінця ХХІ ст. не досягнути виголошеної мети; б) процес важкий і повільний. Формується млява економіка. Її зростання малоймовірне, особливо якщо згадати про негативну динаміку держборгу.

Отже заявлена Президентом ідея - це така собі примара, fata morgana владної команди. Адже вона вимагає не лише акумуляції статків, виробничих зусиль, але й напруженої інтелектуальної праці, що не притаманно вітчизняним можновладцям. Надто сильні загрози і ризики стоять перед суспільством і його поводирями: дефіцит макроекономічного мислення, брак розуміння сучасних тенденцій розвитку. А воно конче потрібне, щоб уміло реалізувати потенціал України, її переваги: прекрасні чорноземи, сприятливі кліматичні умови, вигідне геостратегічне розташування, дешеву робочу силу з високим освітнім рівнем. Зараз вони не задіяні. А вийти з такої ситуації можна, лише принципово змінивши філософію економічної політики. Починати не з того, як перерозподіляти вироблене попередниками (оптимізувати медичне обслуговування чи пенсійне забезпечення), а подбати про нарощування виробництва, розвивати економіку, наповнювати бюджет. Якщо братись до реформ, то починати слід не з точкових ударів, наприклад, преференцій для суднобудування, а мінімум з п’яти фундаментальних питань, застосувавши системний підхід до реалізації перспективної ідеї.

АГРАРНИЙ ШЛАГБАУМ НА ШЛЯХУ ДО ЕЛІТНОГО КЛУБУ ПРОВІДНИХ КРАЇН

Перше і найважливіше. На жаль, Президент досі не визначився зі стратегією розвитку агропромислового комплексу, який багато років балансує у вирі незбагненної суперечності. З одного боку, маємо 70% європейських чорноземів [6], з іншого - жахливу ситуацію, в якій десятиліттями без жодної провини перебуває село.

І це при тому, що протягом 1909-1913 рр. Україна була житницею Європи. Про родючість нашої землі, багаті мінеральні поклади свідчить, зокрема, дореволюційний експорт, що складався з сільськогосподарської продукції та сировини. Втім, тоді наша структура зовнішньої торгівлі була як у типової малорозвиненої країни. За інформацією іноземного члена НАН України І.-С. Коропецького (США), 85% усього експорту України становила неперероблена, головним чином збіжжя, і перероблена, переважно цукор, харчова продукція [7]. Важливою часткою торгового балансу був експорт металургійної продукції на базі донбаського вугілля і залізної руди з Наддніпрянщини. Натомість імпорт складався переважно зі споживчих товарів (текстиль, галантерея, шкіряні вироби), продуктів харчування (цитрусові, риба), верстатів, техніки, палива, нафти. Порівняння розподілу вітчизняної торгівлі з імперією та зарубіжжям показує, що головна частина експорту сільгосппродуктів, наприклад 75% зерна, експортували до Великобританії, Німеччини, Голландії, за що Україну називали житницею Європи.

Відтоді все змінилось. І, на жаль, на гірше: землю не продають, не передають у спадок; більшість працездатних селян тікає за кордон; перманентна міграція з села в місто живить гігантський тіньовий сектор; зростають темпи вимирання сільських поселень, штовхаючи Україну до національної катастрофи; країна-експортер продовольства перетворюється на хронічного імпортера. Рівень життя на селі набагато нижчий, ніж у місті. Кричуща нерівність громадян зростає.

Таке становище - наслідок безвідповідальної агрополітики минулих десятиліть: примусова колективізація зі штучним голодомором, пропагандистський популізм радянських п’ятирічок із нічними чергами за молоком і дефіцитом м’яса, бездарний політичний експромт Банкової впродовж усього періоду незалежності. Нині цю псевдополітику віддзеркалює метушня з мораторієм на продаж земель сільгосппризначення. Суперечки навколо нього точаться з часу запровадження (2001). Кілька разів Верховна Рада пролонговувала цю відстрочку, і тепер вона діє до 1 січня 2012 р.

У ході дискусії йшлося навіть про непоєднувані речі. Зокрема, голова Верховної Ради В.М. Литвин нещодавно висловив застереження: «Не можна пускати землю у вільний продаж … По кожному населеному пункту треба негайно провести інвентаризацію землі … Наступний крок - повсюдна реально ринкова оцінка землі» [8]. Як можна без купівлі-продажу визначити реальну ринкову ціну? Але немає потреби забирати час на повторення популістських сентенцій. Усе одно за допомогою мораторію не досягнуто задекларованої мети: сільгоспугіддя використовують іще гірше, розбазарюють шляхом зміни призначення, перепродують, забудовують. Нечистоплотні дії навколо них породжують всероз’їдаючу корупцію. Далі так тривати не може. Мораторій треба скасовувати. З 10-річної полеміки варто викристалізувати дві думки, які лунають досить часто: реформувати аграрну сферу слід на основі ринкових відносин (хоча їх кожен розуміє по-своєму) й обов’язково використати досвід розвинених країн.

Щодо ринку. Нагадаю кілька корисних ідей, які запропонував лауреат Нобелівської премії британець Рональд Коуз[5]. Ще в 30-х рр. ХХ ст. він порушив питання: чому якась частина економічної діяльності проходить усередині фірм, що являють собою вертикальні ієрархічні структури і влаштовані за принципом прямих наказів-команд, а решту здійснюють на ринку, де на основі добровільних двосторонніх угод складаються горизонтальні відносини і все вирішують ціни? Тому, вважає він, що будь-яка форма соціальної організації - ринок, фірма, держава - вимагає немалих витрат для створення й утримання «на ходу». І діяльність ринку може потребувати видатків, що виникають у зв’язку з «використанням цінового механізму»[6] і згодом отримали назву «трансакційні витрати» [9].

Тепер про досвід розвинених країн. В основу економічної моделі їхньої аграрної сфери покладено ринкові відносини купівлі-продажу чітко встановлених прав власності на землю. Торгують саме цими правами, а не землею. Тобто змонтовано механізм системи власності, який юридично виражає економічний потенціал активів країни. Власність - це не самі активи, а консенсус, домовленість про те, як цими активами володіти, користуватися й обмінюватися. У процесі обміну права власності переходять до тих, для кого вони найцінніші. Їх передають, розщеплюють, комбінують, перегруповують таким чином, щоб забезпечити максимальний економічний виграш. Створивши формалізовану систему майнових прав, у цих країнах, за влучним висловом відомого перуанського економіста Ернандо де Сото, вибудували «гідроелектростанцію капіталу … Подібно до електричної енергії капітал не генерується, якщо бракує ключового механізму, який надає йому форми» [10]. Це первинне.

Уже потім, виходячи з національних інтересів, кожна країна запроваджує державне регулювання ринкового механізму в аграрній галузі. Зокрема, цивільний кодекс Франції передбачає можливість вилучення земельних ділянок (з виплатою їхньої вартості) у власників, які не обробляють їх, допустили зниження родючості ґрунтів або завдали своїм хазяйнуванням збитків суспільству. У Німеччині заборонено дроблення селянських господарств у випадку зміни власників у т.ч. спадкоємців[7]. Відчуження землі можливе, коли це не суперечить суспільним інтересам. У Швеції землю можуть купити лише особи, які ведуть сільгоспвиробництво і мають необхідну фахову підготовку. В Італії конституція накладає на приватного землевласника низку зобов’язань - з метою раціонального використання землі і справедливих соціальних відносин. Тут визначено граничні розміри сільгоспволодінь по регіонах і зонах, необхідність меліорації тощо.

Тепер подивимось на ситуацію в Україні. Селяни чимось-таки володіють, але бракує процесу, який репрезентує їхню власність і створює капітал. Вони мають будинки, але не мають титулів власності; мають урожай, але без документів; землю, але без держактів. З 90-х рр. ХХ ст. вони не можуть розпорядитися своєю власністю (яку, до речі, не захищено від несанкціонованого доступу сторонніх осіб), їхню активність паралізовано. Тому наше селянство живе і працює поза офіційним законом, використовуючи для захисту і мобілізації своїх активів власні неформальні порядки, у тому числі самовільне захоплення землі. Саме відсутність репрезентацій власності пояснює, чому наш народ, який засвоїв усі цивілізаційні винаходи, від сірника до ядерних реакторів, не зміг випродукувати достатньо капіталу, щоб запрацював власний капіталізм.

Хто думає, що тіньовий сектор - це щось темне і сховане далеко від людських очей, глибоко помиляється. Сама держава нині втримує селянство в позалегальному економічному світі. Це світ, де право власності на активи важко простежити і підтвердити, а юридичні норми його слабо регулюють; де потенційно корисні економічні атрибути активів не описано й не організовано; де їх не можна використати, щоб отримати додаткову вартість через різні трансакції, бо непевний і незафіксований характер цих активів залишає забагато простору для непорозумінь, плутанини, анулювання угод. Це світ, де більша частина капіталу мертва: власники позалегальних активів не мають доступу до кредиту, страховки, це вбиває будь-які стимули до інвестування.

Незважаючи на це, влада ще й не симпатизує селянам. У період фінансової кризи, а саме 13 січня 2009 р., набули чинності зміни до Закону України «Про зайнятість населення», якими до категорії зайнятого населення зараховують тепер членів приватних селянських господарств. Це 60-70% усіх працездатних сільських жителів. Замість того, щоб з’ясувати, як селяни заробляють на прожиття, спростити механізми започаткування бізнесу, запропонувати стимули для його розвитку, розгорнути державні програми підтримки сільгосптоваровиробника, безробітних виштовхнули на межу самовиживання, у тіньову сферу.

Законодавство все менше відповідає фактичному способові життя і діяльності селян. Як заявив Президент України В.Ф. Янукович 22 лютого ц.р. на засіданні Комітету з економічних реформ: «Земельні ресурси розкрадаються». Непрозорість у питаннях власності не дозволяє виявити реальних монополій. До того ж, завдяки «ціні питання» і прогалинам у законах за сумнівними земельними операціями, вигаданими переоформленням об’єктів нерухомості обертаються величезні неоподатковані кошти. За неофіційними даними, щорічний тіньовий обіг на земельному ринку досягає $50-60 млн. Правова система, яка підштовхує одних порушувати закон, тоді як інші від цього страждають, неминуче втрачає повагу і тих, і інших. Напевно, розуміючи це, а також ураховуючи загрозливі масштаби розбазарювання землі в Київській області[8], Адміністрація Президента в кінці 2010 р. поставила питання про притягнення 12 суддів Києва й області до відповідальності за неправомірні рішення щодо земельних питань. Але це лише дещиця зусиль у правильному напрямі.

Офіційні норми права не мають сенсу, якщо поза ними мусить жити велика частина населення. Україні потрібне всеохопне формалізоване законодавство про власність, щоб капіталізм перестав бути приватним клубом олігархів і став основою масової культури. Якщо виходити з того, що система законів має відповідати способові життя і діяльності людей, то в Законі України «Про ринок земель» слід чітко зафіксувати право приватної та різних форм спільної власності на землі сільськогосподарського призначення. Це стосується фізичних і юридичних осіб, резидентів і нерезидентів України. Слід упорядкувати конкретні відносини, зробити їх передбачуваними, при цьому задаючи рамки вибору, а не визначаючи його. У жодному разі документ не можна перевантажувати абстрактними соціальними моделями й обмеженнями, щоб не знизити ефективність використання землі. Потрібен закон «Про ринок земель», який:

1) дав би можливість селянину в Західній Україні викупити право на земельну ділянку батьків, аграріям Сходу - об’єднатися, скажімо, в колективне підприємство, тим, що живуть на Півдні, - розгортати орендні відносини, а в Центрі - розвивати сімейні ферми. Нехай навіть розвивається змагання, яка форма власності краще реалізує свій потенціал.

Чому обов’язково підганяти закон під чергову масовку у вигляді орендних підприємств? Як зупинити виснаження чорноземів безвідповідальними орендарями в особі агрохолдингів? Як реалізувати багатющу силу землеробських традицій різних регіонів? Кожному селянинові треба дати право в конкретних умовах місцевості проявити досвід і навики, щоб ефективно і продуктивно використати кожний клапоть землі. Саме такий ринковий, а не адміністративний підхід дозволить у небачених раніше масштабах вивільнити прагнення й енергію простих людей. Підтверджує це лауреат Нобелівської премії американка Елінор Остром, яка за результатами досліджень виявила, що приватна й общинна власність можуть існувати одночасно: «Цілі покоління швейцарських і японських селян (наприклад) вивчили порівняльні вигоди і витрати інститутів приватної та общинної власності на різні типи землі і використання цієї землі. Селяни обох країн зробили вибір на користь збереження інституту общинної власності як основи для землекористування та інших стільки ж важливих аспектів сільської економіки» [11];

2) сприятиме легалізації вже наявних у селян прав власності на земельні ділянки й об’єкти нерухомості. А відповідно, стимулюватиме легалізацію тіньової економіки. Законна система власності дасть достовірну інформацію та надійні адреси для збору платежів і податків, страхування і стягнення боргів, уможливить створення відповідного банку інформації для ухвалення інвестиційних рішень у таких галузях, як охорона здоров’я, освіта, податкові прогнози, екологічне планування. Звичайно, легалізація системи власності не затіняє той факт, що її, як застерігав К. Маркс, можна використати для крадіжки. Завжди знайдуться хитрі ділки, які за допомогою документів власності обдиратимуть наївних людей. Але це не причина відкидати легальну систему майнових прав. Ми ж не забороняємо автомобілі, які теж інколи використовують у злочинних цілях.

Критики запровадження права приватної власності на землі сільгосппризначення посилаються на те, що «відкриваються перспективи загарбання за безцінь чужинцями життєвого простору українців». Не бачу логіки в забороні іноземного капіталу. Адже ми не спроможні самотужки заповнити нестачу фінансових ресурсів (потрібно близько $90 млрд інвестицій, аби принаймні подвоїти виробництво зерна). Обмежуючи приплив іноземних інвестицій в аграрну галузь, ми, з одного боку, позбавляємо економіку можливостей зростання: на світовому ринку різко підвищується попит на продовольство, і ціни перевищують рекордні відмітки 2008 р. З іншого - спонукаємо до значного здешевлення землі (селян, які хочуть продати земельні ділянки, набагато більше, ніж українців, котрі бажають і можуть їх придбати).

Звичайно, закордонні компанії не добродійні організації, які мають тут усіх безплатно нагодувати. Вони прийдуть заробляти гроші, ставлячи за мету максимальний прибуток. Це добре, бо посилюватиме конкуренцію на вітчизняному ринку на користь споживачів аграрних послуг і сільгосппродукції. Щоб запобігти земельним спекуляціям, для іноземців варто встановити високі податкові ставки на купівлю і швидкий перепродаж землі, як і високий екологічний податок для тих, хто бажає вивезти чорнозем з України.

До заборони купівлі-продажу земель сільгосппризначення спонукає незавершеність геодезичних робіт, аерофотозйомки і комп’ютеризації реєстру речових прав. Насправді в цьому лише частина правди. Аерофотографії та реєстри всього-на-всього дадуть органам влади відомості про фізичний стан майна; але вони нічого не скажуть про його власників і врегулювання права користуватися ним. Жодні аерофотографії й електронні реєстри не скажуть, які локальні правила закріплюють ці права, які мережі відносин їх захищають. Хоч які важливі кадастрові карти і реєстри для вимірювання і локалізації нерухомого майна, вони не підкажуть Президентові, як укласти загальнонаціональну суспільну угоду, завдяки якій можна легалізувати власність.

Доки залишатимуться перешкоди в користуванні законною системою власності, а позалегальні норми посідатимуть місце офіційних законів, у людей не буде мотивації надавати інформацію для підтримки карт і баз даних в актуальному стані. Люди прагнуть до законної системи власності не тому, що хочуть, щоб їхню власність картографували, реєстрували й оподатковували; вони приєднаються до неї, коли економічні переваги стануть очевидними, коли переконаються у захисті своїх прав.

На агросектор справляє істотний вплив суперечність між законодавством і реальним життям. Перше змінюється надто повільно, не встигає за народною ініціативою, а влада втрачає контроль. Метою теперішньої законотворчості має бути поступове зближення офіційних і позалегальних норм. Лише ввібравши вказані норми, новий Закон України «Про ринок земель» легітимізує себе і стане юридичним правилом.

Так може статись, якщо Президент В.Ф. Янукович запропонує єдину загальнонаціональну суспільну угоду про власність. Сподіваємося, це відбудеться після усвідомлення психологічних і соціальних особливостей життєдіяльності селян - вірувань і традиції, очікувань і порядків, намірів і правил за допомогою юристів, які формалізують таку суспільну угоду. Щоб провести аграрну реформу, потрібна сильна політична воля і підтримка людей. Цей процес має очолювати особисто глава держави, попередньо виробивши дієву політичну стратегію реформи. І хоч зазначену трансформацію не зробити за рік (це тривалий процес), лише завдяки їй можна розраховувати на поступ у напрямі до світової «двадцятки».

 

1. Виступ Президента України Віктора Януковича на II засіданні Комітету з економічних реформ // http://www.president.gov.ua/news/17301.html.

2. Наведені дані - прогнозні значення ВВП на 2011 рік. Джерело: Прогноз для 83 країн // Український тиждень. - 2010. - № 25. - С. 79-87.

3. Гальчинський А. Треба усвідомлювати безперспективність політики стимулювання експорту за рахунок заниженого курсу гривні // Дзеркало тижня. - 2011. - 29 січня. - С. 7.

4. Хомяков В. Бюджет ручного керування // Контракти. - 2011. - № 1-3. - С. 6.

5. Програма економічних реформ України на 2010-2014 рр. // http://www.president.gov.ua/news/17301.html.

6. Козаченко Л. 70 відсотків європейських чорноземів знаходяться в Україні // Країна. - 2010. - № 41(44). - С. 11.

7. Коропецький І.-С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки. - К.: Либідь, 1995. - С. 66-67.

8. О продаже земли // Статус. - 2011. - 17 января. - С. 7.

9. Довбенко М. Теорема Коуза, Кіотський протокол та екологічні інвестиції для України // Економіка України. - 2009. - № 11. - С. 65-75.

10. Де Сото Е. Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає лише на Заході і ніде більше. - К.: Ніка-Центр, 2009. - С. 50, 51.

11. Ostrom E. Governing the Commons: The Evolution of Institutions For Collective Action. - Cambridge: Cambridge University Press, 1990. - P. 61.

12. Магия цифр // Статус. - 2011. - 31 января. - С. 7.

13. Якибчук М. Нация мигрантов // Профиль. - 2008. - № 36(55). - С. 28.

14. Приходько О. Європейська міграція в цифрах та узагальненнях // Дзеркало тижня. - 2008. - 4 жовтня. - С. 11.

15. Надрага В. Трудова міграція: виклики для України // Дзеркало тижня. - 2011. - 12 лютого. - С. 8.

16. Довбенко М. Приватизація: мета чи інструмент економічної політики? // Вісник Національної академії наук України. - 2010. - № 8. - С. 20-29.

17. Костусєв О. Політика захисту конкуренції в Україні: проблеми й шляхи їх вирішення // Конкуренція. Вісник Антимонопольного комітету України. - 2010. - № 4. - С. 15.

М. Довбенко

Повну версію статті можна прочитати у “Віснику Національної академії наук України. - 2011. - № 6. - стор. 17-32.


[1] За прогнозом  обмінного курсу долара, у 2011 р. ВВП становитиме $165 млрд. Гривня - друга за недооціненістю (на 51%) валюта у світі, адже долар в Україні має коштувати 3,88 UAH/USD.

[2] Цьогоріч Україна лише розпочне впровадження низки реформ.

[3] Рейтинг економічних свобод щороку складає дослідницький центр Heritage Foundation разом з газетою Wall Street Journal.

[4] Рейтинг інвестиційних ризиків Political Risk Atlas будує консалтингова компанія Maplecroft. Експерти оцінюють гостроту суспільних конфліктів, рівень терористичних загроз, стан правової системи, стабільність режиму, ступінь адекватності місцевої влади - всього 41 індекс ризику.

[5] Р. Коуз - відомий світові як творець ринків - запропонував сміливу ідею: ринкова конкуренція сама встановить оптимальний для економіки обсяг планування для фізично неспостережних об’єктів (електромагнітних коливань, забрудненого повітря, роботи маяків, запилення). У 40-50-х рр. ХХ ст. учений дослідив проблему державної монополії та контролю в галузі поштового зв’язку, теле- і радіокомунікацій. На його думку, причина «заторів» у радіоефірі - відсутність прав приватної власності на електромагнітні хвилі різної частоти. Якщо їх установити, виникне ефективний ринок, і потреба в державному контролі відпаде. Р. Коуз запропонував Федеральній комісії США схему організації аукціону з продажу прав на мовлення.

[6] До трансакційних витрат належать видатки, пов’язані зі складанням проекту угоди купівлі-продажу товарів і послуг (крім ціни), веденням переговорів, забезпеченням гарантій договору, а також витрати на адаптацію і коригування договору, що виникають у разі відхилень у реалізації угоди через огріхи в договорі, помилки, упущення, непередбачені зовнішні збурення.

[7] Документальна репрезентація власності дозволяє розділити активи, не чіпаючи їх. Завдяки формалізації майнових прав одним фермерським господарством можуть володіти кілька інвесторів, які розпоряджаються своєю власністю, не зашкоджуючи цілісності ферми.

[8] За даними правоохоронців, у Київській області понад 30 тис. га приватизовано з порушенням законодавства.

Новини

2015-04-09
Обговорення проекту Закону України щодо розпорядження земельними ділянками.

2015-03-25
“Про землю”

2015-03-17
Законопроекти для повного проведення реформи у сфері децентралізації.

2015-03-16
З Хмельницького розпочався процес обговорення впровадження в життя Закону «Про добровільне об‘єднання територіальних громад».

2015-03-11
Методичне забезпечення формування спроможних територіальних громад.

Опитування

Ваше відношення до купівлі-продажу земель с/г призначення

  • Торгівля землею не припустима. (54.0%, 76 по голосам)
  • Купвля-продаж виключно громадянам України не більше 50 га. на особу. (28.0%, 40 по голосам)
  • Купвля-продаж фізичним та юридичним особам без обмежень. (10.0%, 14 по голосам)
  • Купвля-продаж виключно громадянам України без обмежень. (8.0%, 11 по голосам)

Загалом проголосувало: 141

Загрузка ... Загрузка ...
© 2009 Інститут громадянського суспільства
Україна, м. Київ, 01103 бул. Дружби народів, 22, кім.21
Тел: (+38044) 529-73-94